Я син свого народу

Тема:                       Я  син свого народу

Мета:   вшанувати пам'ять про справжнього сина українського народу В.Симоненка,  глибше ознайомити учнів із життєвим і  творчим шляхом поета, пригадати його вірші; розвивати  уміння  виразно декламувати поезії В.Симоненка; виховувати любов до України, повагу до творчості поета.

Обладнання: портрет Василя Симоненка, обрамлений вишиваним рушником. На столі - кетяги калини. На дошці  цитати з творів   В.Симоненка: «Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину», «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!», «Ти знаєш, що ти - людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя - єдина, Мука твоя - єдина, Очі твої – одні.». Оформлена книжкова виставка «Я – син свого народу», а також виставка дитячих малюнків «Україно, ти моя молитва».

Вчитель. «Я син свого народу» - ці слова Василя Симоненка ми обрали для назви літературного вечора, який проводимо сьогодні і присвячуємо його 80-літтю від дня народження Василя Симоненка – письменника, журналіста, вірного сина України.

 Легко та просто називати себе сином народу, важко й далеко не кожному випадає щастя бути достойним цього високого імені.

Легко й просто говорити про свою любов до України, важко й не кожному вдається справді її любити.

Симоненкова дорога важка, трагічна й коротка, але славна і склалася так, що й зараз, коли вже немає серед нас Василя Симоненка, далеко не всі знають кого ми втратили.

«Любити все прекрасне і земне, говорити правду…» - так, роздумуючи про громадське покликання письменника, стверджував Василь Симоненко.

Звучить мелодія пісні "Лебеді материнства", виходять ведучі.

 Ведуча. Василь Симоненко прожив неповних 29 літ, із них на літературну творчість  припадає 10.

Ведучий. За життя поета вийшла лише одна збірка -"Тиша і грім", друга побачила світ тільки після його смерті.

Ведуча. Олесь Гончар назвав поета "витязем молодої української поезії". Вірші поета переписували, їх розповсюджували по всій Україні.

Ведучий. Офіційна тодішня влада розцінювала відверті думки поета як політичну крамолу - і поезії його перестали друкувати.

Ведуча. Але народ знав і любив чесного, талановитого поета - і ніякі заборони на друк його творів не могли зупинити поширення серед мас його поетичного слова.

Ведучий. Життєва дорога Василя Симоненка коротка й трагічна.

Ведуча. Вона починається у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Над Удаєм-рікою стоїть старенька селянська хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній український поет Василь Симоненко.

Ця хата, яка збереглася до наших днів, будила найтепліші згадки у поета:
Ти приймала і щастя, і лихо,
Поважала мій труд і піт,
Із-під сірої теплої стріхи
Ти дивилася жадібно в світ.

Ведучий. Тепер ця хата славнозвісна. Тут розташований сільський музей   В. Симоненка.

Ведуча. Коли Василеві виповнився 1 рік, батько залишив родину. Пізніше поет напише:

А у мене були лиш мати,

Та був іще сивий дід.

Нікому не мовив: «Тато»

І думав, що так і слід.

Вірш «Кривда». Читає І.Сокольський

У Івася немає тата.
Не питайте тільки чому.
Лиш від матері ласку знати
Довелося хлопчині цьому.

Він росте, як і інші діти,
І вистрибує, як усі.
Любить босим прогоготіти
По ранковій колючий росі.

Любить квіти на луках рвати,
Майструвати лука в лозі,
По городу галопом промчати
На обуреній, гнівній козі.

Але в грудях жаринка стука,
Є завітне в Івася одно —
Хоче він, щоб узяв за руку
І повів його тато в кіно.

Ну, нехай би смикнув за вухо,
Хай нагримав би раз чи два, —
Все одно він би тата слухав
І ловив би його слова…

Раз Івась на толоці грався,
Раптом глянув — сусіда йде.
— Ти пустуєш тута, — озвався, —
А тебе дома батько жде…

Біг Івасик, немов на свято,
І вибрикував, як лоша,
І, напевне, була у п’ятах
Пелюсткова його душа.

На порозі закляк винувати,
Але в хаті — мама сама.
— Дядько кажуть, приїхав тато,
Тільки чому ж його нема?..

Раптом стало Івасю стидно,
Раптом хлопець увесь поблід —
Догадався, чому єхидно
Захихикав сусіда вслід.

Він допізна сидів у коноплях,
Мов уперше вступив у гидь,
З оченят, від плачу промоклих,
Рукавом витирав блакить.

А вночі шугнув через грядку,
Де сусідів паркан стирчав,
Вибив шибку одну з рогатки
І додому спати помчав…

Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє бездумно в рани,
У болючі рани чужі…

Ведучий. На горі Лисак видніється сільське кладовище, де похований перший учитель і мудрий наставник Василя - рідний дід Федір. Це про нього поет напише одного з найкращих своїх віршів - "Дід умер".

Вірш «Дід умер». Читає Окружко Д.

От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе…
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.

Ведуча. П'ять класів Василько закінчив у Біївцях, а решту - у сусідніх селах Єнківці і Тарандинці. А це... 9 кілометрів лише в один кінець.

Повоєнні зими були люті та сніжні. А пальто у Василька -пошарпане, а чоботи - діряві... Проте ніколи, ні разу він не запізнився на урок.

Ведучий. Коли учителі запитували хлопця, чи не важко йому, то він весело відповідав: «Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як вертаюся, то всі пісні переспіваю».

Ведуча. Зі спогадів учительки математики Тарандинцівської школи Уляни Демченко: "...Якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихала, бо підвозу ж тоді не було... І раптом на шкільному порозі з'явилася снігова баба. Це з усіх чужосельців до школи прийшов лише Василь. На уроках він був серйозний — аж занадто. У класі виділявся, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень".

Ведучий. Закінчивши школу-десятирічку із золотою медаллю, Василь 1952 року вступає на факультет журналістики Київського університету. Під час навчання в університеті Василь пише багато віршів, стає активним членом літературної студії.

Ведуча. Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету 1957 року, Василь почав працювати в редакції газети "Черкаська правда" на посаді літературного працівника відділу культури.

Ведучий. В життя поета приходить кохання.

Вірш «Є в кохання і будні, і свята». Читає Шубіна П.

Є  в  коханні  і  будні,  і  свята,
Є  у  ньому  і  радість,  і  жаль,
Бо  не  можна  життя  заховати
За  рожевих  ілюзій  вуаль.
 І  з  тобою  було  б  нам  гірко,
Обіймав  би  нас  часто  сум,
І,  бувало  б,  темніла  зірка
У  тумані  тривожних  дум.
 Але  певен,  що  жодного  разу
У  вагання  і  сумнівів  час
Дріб'язкові  хмарки  образи
Не  закрили  б  сонце  від  нас.
Бо  тебе  і  мене  б  судила
Не  образа,  не  гнів  —  любов.
В  душі  щедро  вона  б  світила,
Оновляла  їх  знов  і  знов.
 У  мою  б  увірвалася  мову,
Щоб  сказати  в  тривожну  мить:
—  Ненаглядна,  злюща,  чудова,
Я    без  тебе  не  можу  жить!.. 

Ведучий. Перша збірка поета - "Тиша і грім" - виходить 1962 року. 1963 року поета прийнято до членів Спілки поетів України.  Цього ж року друкуються окремі твори поета: "Монархи", "Думи про діда", "Вино з троянд", "Чорна підкова", казка "Цар Плаксій і Лоскотон" та інші. Роздумами про людське життя пройняті багато його поезій, зокрема вірш «Ти знаєш, що ти людина?»

Вірш «Ти знаєш, що ти людина?». Читає Чирва П.

Ти  знаєш,  що  ти  —  людина?  
Ти  знаєш  про  це  чи  ні?  
Усмішка  твоя  —  єдина,  
Мука  твоя  —  єдина,  
Очі  твої  —  одні.  

Більше  тебе  не  буде.  
Завтра  на  цій  землі  
Інші  ходитимуть  люди,  
Інші  кохатимуть  люди  —  
Добрі,  ласкаві  й  злі.  

Сьогодні  усе  для  тебе  —  
Озера,  гаї,  степи.  
І  жити  спішити  треба,  
Кохати  спішити  треба  —  
Гляди  ж  не  проспи!  

Бо  ти  на  землі  —  людина,  
І  хочеш  того  чи  ні  —  
Усмішка  твоя  —  єдина,  
Мука  твоя  —  єдина,  
Очі  твої  —  одні.  

Ведуча. У середині 1962 року сталася з Василем прикра подія, яка, напевне, призвела молодого, здорового 28-річного хлопця до трагічної розв'язки. Василь, провівши земляка на поїзд, захотів купити куриво у буфеті залізничного ресторану на Черкаському вокзалі. За 20 хвилин до обідньої перерви двері ресторану вже були зачинені. Василь постукав; жінка крізь прочинені двері заявила, що нічого відпускати не будуть, та він зайшов до ресторану. На ґвалт жінки з'явилось негайно два міліціонери. На вимогу міліції Василь показав редакційне посвідчення, яке тут же один з офіцерів поклав у кишеню. Василя посадили у воронок і відвезли до кутузки. Тут у відділенні міліції м. Сміли Василя тяжко побили.

Ведучий. Коли друзі забрали поета з відділення міліції, то Василь пояснив, що більше доби не їв, не спав, потім закотив рукави сорочки - всі руки були в синцях. Поет розповідав: "А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били - не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском чи що. Обробили професійно і цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку". Потім додав: "І зараз відчуваю, ніби щось там обірвалося всередині..."

Ведуча. У своєму щоденнику 22 липня 1963 року Василь Симоненко записав: « Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився".

Ведучий. Хворий, Василь турбується про свою матір, бо завжди вражала поета самотня старість.

Вірш «Старість». Читає Окружко К.

Сім десятків дідові старому,
Сам незчувсь, коли і відгуло, -
Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,

Сяють очі глибоко спідлоба,
Тільки пух лишивсь на голові...
Лає син, що ні чорта не робить,
Допіка невістка: ще живі?

Остогидло діду хліб жувати,
Слухати образи від усіх,
Ціле літо горобців ганяти
Та граків сусідові на сміх.

Взять би істик, торбу через плечі
І піти світ за очі з села,
Але звик до хати, до малечі.
Що його, мов батька, облягла.

Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить - докори, сором, лихо,
Лиш би вмерти на землі батьків!

Ведуча. Василь деякий час лежав хворий удома, а потім його поклали в обкомівську лікарню. Йому зробили операцію. Був діагноз - щось ніби з печінкою. Подивились, зашили. Хворого обнадіяли: все обійдеться. А рідним сказали: готуйтесь до найгіршого... рак.

Ведучий. 14 грудня 1963 року тяжка хвороба обриває життя В.Симоненка. Похований він у Черкасах. Але і зараз на повний голос звучить його поезія.

Вірш «Ровесникам». Читає Троян Д.

Життя – спіраль. Роки, роки

Лягають новими витками,

А скільки їх уже за нами.

Попереду – які віки?

 Куточок рідної землі,

 Що до води припав устами.

Чи є дорожче що між нами,

Ніж пам’ять неповторних літ?

Дитинство бігає десь там

Маленьким сонячним зайчатком.

Родились там усі початки

Розбрівшись потім по літам.

В навчанні, праці, у сім’ї

Життя розставило акценти.

Здобутки, втрати і проценти

Як доля – в кожного свої.

Але болить усім одне –

Від завтра нам чого чекати,

Чи стане раєм рідна хата,

Чи внуків щастя омине?

 Вже жниво зібране рясне

І скроні всипано снігами.

Та ми в строю, допоки з нами

Надія й віра не засне!

Вчитель. Зараз я запрошує вас до перегляду відеоролику про В.Симоненка. «Гра долі. Василь Симоненко»

Ведуча. Музей поета є в рідному селі Біївці на Полтавщині, у селі Тарандинці, у Черкасах, у Львові.

Ведучий. Та найкращим пам'ятником поетові було б видання і перевидання його творів.

Ведуча.1964 р. – збірка «Земне тяжіння».

Ведучий.1966 р. – збірка «Поезії».

Ведуча. Потім 15 років тривало замовчування поета в Україні.

За кордоном, у Мюнхені, 1965 та 1966 рр. видано книжку «Берег чекань».

Ведучий. В Україні після тривалої перерви з'явилися такі видання творів Василя Симоненка:

 1981 р. – «Лебеді материнства».

 Ведуча. 1984 р. – «Поезії».

 Ведучий. 1990 р. – «Народ мій завжди буде».

 Ведуча. 1994 р. – «У твоєму імені живу».

Звучить пісня «Лебеді материнства».

Вчитель. Сьогоднішню нашу зустріч ми присвятили людині, поету, все життя якого проходило під гаслом «Я для тебе горів, український народе!».

До Симоненка, і по ньому ніхто так просто і водночас, глибинно, не крикливо, а тихо не виповів синівську любов до України. Щасливий народ, що подарував світові такого поета. Щасливий поет, якому судилося народитися Українцем.

Живий поет, поки живі є люди,
Бо в кожного із нас живе твоя душа.
І хоч землею стисло тобі груди,
Та голос твій лунає звідтіля:
«Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Поки живий він буде – житиму і я»
То ж візьмімо з собою на життєві дороги полум’яні і величні поетові слова і несімо гордо прапор Пам’яті про Василя Симоненка.